Десь на Київщині

Коли стало відомо наше місце призначення, ми прибули на вказану територію на північ від Гостомеля. Там ми зайняли позиції. Відпустки і навіть звільнення нам заборонили. От таке ставлення з боку місцевих вищих чинів. Деякі бійці ще не встигли висохнути після позицій на Донеччині, а їх відразу кинули в нові окопи. Так, там артобстрілів немає. Але дати можливість людям хоч ненадовго побувати вдома, побачити рідних, помитися і випрати речі можна було б. Але совковим керівникам це до одного місця. Тим більше, що ми в їх очах "провинилися" тим, що не загинули в полях і лісосмугах під Бахмутом. Тому й поводження таке було.

Поселилися ми в бліндажах. Жити, в принципі, там можна було. Коли були морози, то там можна було зігрітися.

Невдовзі після прибуття, я знайшов ось такого "місцевого жителя":

Дуже гарний кіт. Ми його почали підгодовувати і він жити став у нас.

До речі він був не один:

За ними двома було цікаво спостерігати. Хоч щось веселе там було.

Через деякий час ми отримали можливість з'їздити додому, але лише на один день. Тобто, нормального перепочинку ми не заслужили, на думку декого.

А перевірки від вищого керівництва тривали. Але що вони перевіряли? Те, як ми ведемо різні журнали. Ось які "актуальні" питання їх турбують. І де вони тих довбаних совків-перевіряючих дістали? Сенсу мало, аби тільки до чогось придратися. Треба ж показати свою важливість влаштувавши проповідь "чому ви не ведете журнал обліку журналів".

За 2 місяці перебування там нас значно поменшало. Багато звільнилося за сімейними обставинами, деякі перевелися, велику кількість забрали інші військові частини. І от дійшли ми до того, що фактично не стало кого ставити на чергування. Бо замінювати немає ким.

Ось так ми провели там час. А вже на початку цього року нам наказали переміщатися з тих позицій, але не на пункт постійної дислокації, а в іншу область. Але це вже історія для іншого блоґу...

Поїздка на схід...

Вже пройшло пару місяців від часу повернення зі сходу, де ми були в зоні бойових дій. Тому я вирішив записати свої спогади про ті події. А також деякі міркування про все те. 

Фото перед виїздом:

Виїхали ми вночі, проїхали Київ, Полтавську область, об'їхали Харків. Десь біля Полтави мали перепочинок. Бачив я наслідки обстрілів Харкова.

На південь від Ізюма видно було наслідки війни ще більше. Зруйновані села, згоріла техніка - гнітюче враження. Там колись було життя - тепер немає. І прапори бригад, які брали участь в боях там... Загалом, майже добу їхали ми.

Фото після приїзду:

Прибувши в Костянтинівку ми розмістились там. В далечині було чутно звуки обстрілів. Там я провів кілька днів. Тим не менш, ознаки життя там ще є. Хоча помітно, що раніше там було всього набагато більше.

Невдовзі я перебрався в Дружківку. Звідси відбувалися бойові виїзди в сторону Бахмута. Сама Дружківка виглядала доволі непоганим містом. Як на мене, набагато краще за Костянтинівку. Принаймні в час між виїздами було де відпочити. Мені вдалося трохи походити по місту і побачити, як воно виглядає. Особливо мені подобалося біля річки:

Виїзди були на позиції перед Бахмутом. На жаль, без втрат не обійшлося: були загиблі і поранені. Дуже сумні спогади... Говориш з людиною, а через кілька годин дізнаєшся, що він загинув внаслідок мінометного обстрілу. А коли пояснюєш родичам, що забрати тіло загиблих неможливо, бо ворог веде постійні обстріли - це неможливо описати. Цілий тиждень знадобився щоб евакуювати тіла загиблих щоб вони були поховані...

Коли я перебував на позиціях, в ясну погоду було гарно видно руїни Бахмута. А коли я взяв монокуляр в одного з наших - то отримав можливість розглянути детальніше. Зруйновані будинки, де колись було життя. Навіть не знаю, чи вдасться відновити все те колись. Не все ж так просто, як здається на перший погляд. Також пригадую я Часів Яр, який зараз активно розстрілюється. Напевно, скоро буде виглядати як і Бахмут.

Фотографії на пам'ять, які я зробив там:

Схід сонця там був красивий. Але шумно, бо велися мінометні і артилерійські перестрілки. Але з часом по звуку починаєш розбиратися, куди що летить. Ось цей свист - це наші запустили в сторону Бахмуту, а цей - на нас щось летить звідти - треба ховатися. Якось так.

А те, як ми добиралися до позицій та звідти - це ще та історія. Це робилося в темну пору доби. На пікапі було вимкнено все освітлення, навіть панель в середині була заклеєна. Водій з пристроєм нічного бачення їхав з величезною швидкістю по ґрутовій дорозі. А по-іншому ніяк, бо хоч трохи завагатися - і наериють з мінометів.

Після виїзду намагаєшся перепочити. Я знову прогулювався Дружківкою. Одного разу наприкінці жовтня я побачив ось таке:

Незвично було в таку пору року. Я думав, вони вже мали полетіти на південь, але чомусь залишилися.

А коли нас перепідпорядкували до іншої з бригад - в нас почалися проблеми. Просто якийсь совок там в них - закинути побільше людей на різні позиції, в основному незахищені, щоб відмітити на карті і доповісти керівництво. Який в цьому сенс? Прославитися і отримати нагороди? А  люди як? Хоча, кого хвилюють такі питання зараз тих, кому на карті все гладко. Біда в тому, що почали на нас писати доноси щоб підвести під кримінальну статтю. От такий от "дружній вогонь". Жаль, що не можна деталізувати все тут.

Хоча останнє призвело до того, що нас вирішили замінити іншим батальйоном. Ми відправилися назад, а в наших наступників проблеми настали ще більші проблеми. Хоча ми їх і попереджали про все, що їх може чекати. Але, на жаль, не пощастило їм уникнути сумної долі.

За кілька днів до виїзду я знову мав гарну прогулянку.

Дорога назад - що тут можна сказати? Перш за все - це відчуття радості від того, що ми звідти вибралися. Ми мали їхати колоною, але вона розсипалась, одні різко пішли вперед, інші далеко відстали. Ми навіть не знали куди конкретно їдемо, бо нас направили не на пункт постійної дислокації, а кудись в інше місце. Знову проїхали вже знайомою дорогою. Я помітив, що деякі поля ще й досі залишаються замінованими. А колись там щось вирощувалось - тепер закинуто все. 

Харків ми на цей раз проїхали через центр. Вперше я отримав нагоду побачити це місто власними очима. Жаль, що вже темно було в той час. Тим не менш побачене мені сподобалося. А далі без пригод проїхали Полтавщину і лівобережну Київщину, після чого поїхали до Гостомеля, де й було наше місце призначення. Але то вже зовсім інша історія...

Флешбеки 10-річної давності та міркування про життя

1 липня виповнилося 10 років з того часу, як я завершив навчання в університеті імені Шевченка. В той день я мав можливість побувати біля червоного корпусу і зробити фото. А потім я порівняв себе з 2013 та 2023 року:

Відмінності бачите? Напевно, вони є.

Та не зміни в зовнішньому вигляді турбують мене. А думка про те, що ж змінилося в моєму житті за ці 10 років. От це дійсно важливе питання.

Ким я був в середині літа 2013 року? Випускником історичного факультету, який мріяв продовжити навчання далі в аспірантурі і колись стати викладачем. Можливо, вам здадуться дивними такі мрії, але для мене тоді це було те, чим я жив кілька років поспіль.

Але, як часто буває, мрії розбилися об сувору реальність українського життя. Не маєш багато купюр - не бути тобі аспірантом. Не те, щоб я про це не здогадувався тоді, але пролетіти при вступі було боляче мені. Деякий час в депресії пробув я, мокрими осінніми днями виходив я в поля і просто ходив сам. Подалі від цього несправедливого суспільства, де твої знання ніщо, якщо в тебе в гаманці немає купюр. Часу на ці блукання в мене було достатньо, бо на роботу влаштуватися випускнику без досвіду проблематично...

Змінилося моє становище тоді, коли я влітку 2014 року пішов в армію. Більше року там провів я. Коли восени 2015 року я демобілізувався, почав влаштовувати собі життя. Трохи справи зрушилися, я знайшов собі роботу.

Найщасливіша подія мого життя - це одруження восени 2016 року. Невдовзі після цього я зміг влаштуватися но НБУВ на посаду молодшого наукового співробітника. Напевно, 2016-2019 роки є найщасливішими в моєму житті.

Але щастя довго нетриває. В 2019 році я змушений був залишити НБУВ через низьку заробітню плату, за яку не проживеш і шукати нове заняття. Ним стала школа.

Загалом, період роботи в школі в 2019-2021 роках можна коротко охарактеризувати як розчарування. Як повне розчарування в системі освіти. Так, мені подобався процес навчання, але постійно гнітило те, що твої уроки не потрібні сучасним "здобувачам освіти". І професію вчителя в Україні перетворили на соціальне дно, коли об тебе витирають ноги всі, кому не лінь, а влада цьому тільки сприяє. І ні заробітна плата, ні велика відпустка не викидає з голови думку "а навіщо я тут перебуваю?". Тому, наприкінці 2021 року я вирішив розрубати той гордіїв вузол і піти з освіти.

Я відразу влаштувався в музей і здавалося, що повернуться старі добрі часи, як тоді, коли я працював в НБУВ. Але війна все зруйнувала...

І от я вже майже півтора роки в ЗСУ. Світла в кінці тунелю не видно і скоріш за все ще довго не буде видно.

І хто ж я на 10-й річниці з часу випусконого? Та по-суті такий же як і тоді: особа з непевним становищем в суспільстві та неясними перспективами в майбутньому. Пройшло 10 років, а досягнень в житті фактично немає. Ні успішної кар'єри, ні якоїсь власності, а міняються місця роботи, змінюється орендоване житло при чому в різних населених пунктах. Так, зміни сталися лише в зовнішньому вигляді...

Іноді виникає питання: в якому році в своєму житті я зробив неправильний вибір, після чого все пішло шкереберть? А з цього слідує й інше запитання: чи вдасться мені вирватися з цієї безвиході в житті?

Весна 2023...

 Що б там не було, а цього року була гарна весна. Було на що подивитися навколо.

22 квітня:

29 квітня:

6 травня:

14 травня:

Хай запам'ятається ця весна для нас такою...