І знову весна...

От настало 1 березня, знову весна надворі. Цього року вона рання - ще в останні дні лютого відчувалося в повітрі, що все йде до весни. Ні минулого року, ні позаминулого такого не було. Можливо, ще буде похолодання в беиезні, але весна вде прйшла. Напевно, бабаки цього року не помилилися.

За інших обставин цей блоґ міг би бути життєрадісним. Але не тепер, коли вже більше 2 років перебуваєш на службі. Тратиш свій час, здоров'я, втрачаєш зв'язок з колишнім життям. І заради чого? Коли вдається ненадовго вирватися додому, я бачу, що люди продовжують жити своїм життям. А в мене це лише спогад, який з часом все більше стає розмитим. Час спливає, прірва між мною і колишнім життям все збільшується...

Перебуваючи вже в іншій області після того, як нас перевели з Київщини, є час над багато чим задуматися. Не буду називати область, але тут тихо. Принаймні поки що. І ландшафт так нагадує ті краї, де я провів дитинство. Загалом, хороше місце для роздумів.

От вже більше 2 років я маю таке життя. Якщо це взагалі можна назвати життям. Безперспективне існування, напевно так все це можна назвати. Бо які мої здобутки за цей час? Та ніяких в принципі. Колись, під час відпустки я заходив на місце роботи. Дізнався, що за цей час приходили нові працівники, які вже й звільнилися. Живуть же якось люди. В певному значенні я навіть заздрю їм, бо вони мають своє життя і живуть ним. Це те, чого я позбавлений вже два роки. І невідомо ще скільки буду позбавлений.

Міркуючи над всим цим наштовхуєшся на думку "а далі що?". Якщо вдасться пережити цю війну, то що робити далі. Чи зможу я повернутися назад до звичайного життя? В цьому певні сумніви маю. Втім, це ще якось можна виправити і знову адаптуватися до мирного життя. Є набагато більша проблема: скільки це мирне життя триватиме. Якщо пощастить, то кілька років може й матиму. Але що в цей проміжок часу марно будувати довгі плани - все одно рано чи пізно знову мобілізують. І зроблять це під гаслами "ти ж служив - ти ж зобов'язаний". Вибачайте, але все це повна маячня, набір патосних фразочок, які не мають сенсу. І я розповім чому.

Обов'язок є таким, коли він один для всіх. А коли починаються виключення з цього правила - то все перетворюється на бутафорію. От ми зараз те і маємо, що в нас обов'язки є тільки для окремої частини суспільства, яка в меншості. То в нас що - станове суспільство? Як в Середні віки було. Але, на відміну від "темного" Середньовіччя, в "модерновій" Україні ті, хто воюють не є привілейованим станом, як колись було. Скоріше - навпаки, є найбезправнішим станом, нижня ланка харчового ланцюга. Україна хоче бути Європою, але в питанні армії сповідує цілком китайські принципи "з хорошого заліза не роблять цвяхів, з хороших людей не роблять солдатів". Уявляєте, як це мотивує.

І от уявіть, як буде "весело" після війни тим, кому пощастить демобілізуватися. Ясно, що поваги з боку більшості суспільства не буде. Це можливо хіба що в разі переможного завершення, що вже просто нереально. Вже "нульовий результат" буде великим досягненням. А на кого суспільство повісить всю вину? Правильно, на солдатів, що повернуться. Не на владу корупціонерів і піарщиків, яка била байдики перед війною, під час війни займалася розкраданням міжнародної допомоги, псувала відносини з союзниками, не налагодила військово-промислове виробництво.

А до цього додасться в демобілізованих "Дамоклів меч" під назвою "оперативний резерв першої черги". Тобто, за першої ж нагоди відразу призвуть під тим гаслом "ти служив - ти зобов'язаний". Тих, хто ні разу не служив чіпати не будуть, особливо всяких мажориків, чиновників, артистів та інших "недоторканих". І що це за життя таке? Постійно очікувати призову впродовж наступних 30 років свого життя. Жити найбезправнішим представником суспільства? Фактично, кріпак в ТЦК. На початку 2022 року, коли я влаштовувався на роботу, то вже вимагали від мене щоб був медогляд від того клятого ТЦК. Жаль, що тоді я не сприйняв це як знак. Але в майбутньому ті людолови матимуть ще більше повноважень - кроку без них ступити не можна буде. То скажіть, мені треба таке життя?

Напевно, треба шукати якесь безпечне місце, де моїй сім'ї буде добре, де не треба буде чекати місяцями мого повернення додому, де не треба буде жити очікуваннями повісток. Деякі полюбляють казати "та кому ти там треба?" - напевно, що нікому. Але кому я тут треба, крім продажних чинуш, яким потрібен як людський ресурс щоб закрити наслідки своєї тупості. Тому, мене не лякає, що я нікому не буду потрібен - це краще, ніж бути "потрібним ТЦК" в Україні. Це і є моя мрія тепер - щоб від мене відчепилися і дали мені спокій. Виявляється, для щастя багато не треба.

Як я дійшов до такого? Останні 2 роки призвели до цього. В 2022-му було хоч якесь відчуття справедливості і причетності до чогось важливого. Але все це давно минуле. Одні тратять своє життя і здоров'я - інші жирують і піаряться. Що мене може мотивувати в такій ситуації? Вже ні що. Можливо, в тому і був їх розрахунок: одні загинуть, а інші будуть повністю деморалізовані. Якщо це так - то план цей спрацював. Втім, яка вже різниця.

Залишається лише подбати про себе та рідних, з якими я ще не порвав зв'язки. Бо ні держава, ні суспільство цього не зроблять.

Ось такі невеселі настрої в таку гарну пору року маю я...

Десь на Київщині

Коли стало відомо наше місце призначення, ми прибули на вказану територію на північ від Гостомеля. Там ми зайняли позиції. Відпустки і навіть звільнення нам заборонили. От таке ставлення з боку місцевих вищих чинів. Деякі бійці ще не встигли висохнути після позицій на Донеччині, а їх відразу кинули в нові окопи. Так, там артобстрілів немає. Але дати можливість людям хоч ненадовго побувати вдома, побачити рідних, помитися і випрати речі можна було б. Але совковим керівникам це до одного місця. Тим більше, що ми в їх очах "провинилися" тим, що не загинули в полях і лісосмугах під Бахмутом. Тому й поводження таке було.

Поселилися ми в бліндажах. Жити, в принципі, там можна було. Коли були морози, то там можна було зігрітися.

Невдовзі після прибуття, я знайшов ось такого "місцевого жителя":

Дуже гарний кіт. Ми його почали підгодовувати і він жити став у нас.

До речі він був не один:

За ними двома було цікаво спостерігати. Хоч щось веселе там було.

Через деякий час ми отримали можливість з'їздити додому, але лише на один день. Тобто, нормального перепочинку ми не заслужили, на думку декого.

А перевірки від вищого керівництва тривали. Але що вони перевіряли? Те, як ми ведемо різні журнали. Ось які "актуальні" питання їх турбують. І де вони тих довбаних совків-перевіряючих дістали? Сенсу мало, аби тільки до чогось придратися. Треба ж показати свою важливість влаштувавши проповідь "чому ви не ведете журнал обліку журналів".

За 2 місяці перебування там нас значно поменшало. Багато звільнилося за сімейними обставинами, деякі перевелися, велику кількість забрали інші військові частини. І от дійшли ми до того, що фактично не стало кого ставити на чергування. Бо замінювати немає ким.

Ось так ми провели там час. А вже на початку цього року нам наказали переміщатися з тих позицій, але не на пункт постійної дислокації, а в іншу область. Але це вже історія для іншого блоґу...

Поїздка на схід...

Вже пройшло пару місяців від часу повернення зі сходу, де ми були в зоні бойових дій. Тому я вирішив записати свої спогади про ті події. А також деякі міркування про все те. 

Фото перед виїздом:

Виїхали ми вночі, проїхали Київ, Полтавську область, об'їхали Харків. Десь біля Полтави мали перепочинок. Бачив я наслідки обстрілів Харкова.

На південь від Ізюма видно було наслідки війни ще більше. Зруйновані села, згоріла техніка - гнітюче враження. Там колись було життя - тепер немає. І прапори бригад, які брали участь в боях там... Загалом, майже добу їхали ми.

Фото після приїзду:

Прибувши в Костянтинівку ми розмістились там. В далечині було чутно звуки обстрілів. Там я провів кілька днів. Тим не менш, ознаки життя там ще є. Хоча помітно, що раніше там було всього набагато більше.

Невдовзі я перебрався в Дружківку. Звідси відбувалися бойові виїзди в сторону Бахмута. Сама Дружківка виглядала доволі непоганим містом. Як на мене, набагато краще за Костянтинівку. Принаймні в час між виїздами було де відпочити. Мені вдалося трохи походити по місту і побачити, як воно виглядає. Особливо мені подобалося біля річки:

Виїзди були на позиції перед Бахмутом. На жаль, без втрат не обійшлося: були загиблі і поранені. Дуже сумні спогади... Говориш з людиною, а через кілька годин дізнаєшся, що він загинув внаслідок мінометного обстрілу. А коли пояснюєш родичам, що забрати тіло загиблих неможливо, бо ворог веде постійні обстріли - це неможливо описати. Цілий тиждень знадобився щоб евакуювати тіла загиблих щоб вони були поховані...

Коли я перебував на позиціях, в ясну погоду було гарно видно руїни Бахмута. А коли я взяв монокуляр в одного з наших - то отримав можливість розглянути детальніше. Зруйновані будинки, де колись було життя. Навіть не знаю, чи вдасться відновити все те колись. Не все ж так просто, як здається на перший погляд. Також пригадую я Часів Яр, який зараз активно розстрілюється. Напевно, скоро буде виглядати як і Бахмут.

Фотографії на пам'ять, які я зробив там:

Схід сонця там був красивий. Але шумно, бо велися мінометні і артилерійські перестрілки. Але з часом по звуку починаєш розбиратися, куди що летить. Ось цей свист - це наші запустили в сторону Бахмуту, а цей - на нас щось летить звідти - треба ховатися. Якось так.

А те, як ми добиралися до позицій та звідти - це ще та історія. Це робилося в темну пору доби. На пікапі було вимкнено все освітлення, навіть панель в середині була заклеєна. Водій з пристроєм нічного бачення їхав з величезною швидкістю по ґрутовій дорозі. А по-іншому ніяк, бо хоч трохи завагатися - і наериють з мінометів.

Після виїзду намагаєшся перепочити. Я знову прогулювався Дружківкою. Одного разу наприкінці жовтня я побачив ось таке:

Незвично було в таку пору року. Я думав, вони вже мали полетіти на південь, але чомусь залишилися.

А коли нас перепідпорядкували до іншої з бригад - в нас почалися проблеми. Просто якийсь совок там в них - закинути побільше людей на різні позиції, в основному незахищені, щоб відмітити на карті і доповісти керівництво. Який в цьому сенс? Прославитися і отримати нагороди? А  люди як? Хоча, кого хвилюють такі питання зараз тих, кому на карті все гладко. Біда в тому, що почали на нас писати доноси щоб підвести під кримінальну статтю. От такий от "дружній вогонь". Жаль, що не можна деталізувати все тут.

Хоча останнє призвело до того, що нас вирішили замінити іншим батальйоном. Ми відправилися назад, а в наших наступників проблеми настали ще більші проблеми. Хоча ми їх і попереджали про все, що їх може чекати. Але, на жаль, не пощастило їм уникнути сумної долі.

За кілька днів до виїзду я знову мав гарну прогулянку.

Дорога назад - що тут можна сказати? Перш за все - це відчуття радості від того, що ми звідти вибралися. Ми мали їхати колоною, але вона розсипалась, одні різко пішли вперед, інші далеко відстали. Ми навіть не знали куди конкретно їдемо, бо нас направили не на пункт постійної дислокації, а кудись в інше місце. Знову проїхали вже знайомою дорогою. Я помітив, що деякі поля ще й досі залишаються замінованими. А колись там щось вирощувалось - тепер закинуто все. 

Харків ми на цей раз проїхали через центр. Вперше я отримав нагоду побачити це місто власними очима. Жаль, що вже темно було в той час. Тим не менш побачене мені сподобалося. А далі без пригод проїхали Полтавщину і лівобережну Київщину, після чого поїхали до Гостомеля, де й було наше місце призначення. Але то вже зовсім інша історія...