Коли стало відомо наше місце призначення, ми прибули на вказану територію на північ від Гостомеля. Там ми зайняли позиції. Відпустки і навіть звільнення нам заборонили. От таке ставлення з боку місцевих вищих чинів. Деякі бійці ще не встигли висохнути після позицій на Донеччині, а їх відразу кинули в нові окопи. Так, там артобстрілів немає. Але дати можливість людям хоч ненадовго побувати вдома, побачити рідних, помитися і випрати речі можна було б. Але совковим керівникам це до одного місця. Тим більше, що ми в їх очах "провинилися" тим, що не загинули в полях і лісосмугах під Бахмутом. Тому й поводження таке було.
Поселилися ми в бліндажах. Жити, в принципі, там можна було. Коли були морози, то там можна було зігрітися.
Невдовзі після прибуття, я знайшов ось такого "місцевого жителя":
Дуже гарний кіт. Ми його почали підгодовувати і він жити став у нас.
До речі він був не один:
За ними двома було цікаво спостерігати. Хоч щось веселе там було.
Через деякий час ми отримали можливість з'їздити додому, але лише на один день. Тобто, нормального перепочинку ми не заслужили, на думку декого.
А перевірки від вищого керівництва тривали. Але що вони перевіряли? Те, як ми ведемо різні журнали. Ось які "актуальні" питання їх турбують. І де вони тих довбаних совків-перевіряючих дістали? Сенсу мало, аби тільки до чогось придратися. Треба ж показати свою важливість влаштувавши проповідь "чому ви не ведете журнал обліку журналів".
За 2 місяці перебування там нас значно поменшало. Багато звільнилося за сімейними обставинами, деякі перевелися, велику кількість забрали інші військові частини. І от дійшли ми до того, що фактично не стало кого ставити на чергування. Бо замінювати немає ким.
Ось так ми провели там час. А вже на початку цього року нам наказали переміщатися з тих позицій, але не на пункт постійної дислокації, а в іншу область. Але це вже історія для іншого блоґу...
Немає коментарів:
Дописати коментар