Пройшло два роки (!) з часу останнього запису в моєму блозі. За цей час багато чого трапилося в моєму житті. Працював я в школі довгий час. Ніби й непогано все було, мені подобалося навчати інших різним знанням, але було одне «але» - більшості це все було не потрібне. Іноді здавалося, що ти викладаєш стінам, а не учням. Від всього того була така деморалізація… От тому я і звільнився не чекаючи завершення навчального року. Але не буду повторювати те, що я вже сказав у записаному після звільнення відео:
І от здавалося після цього я знайшов те, що мені було потрібно – став працювати в музеї української діаспори. Здавалося, що нарешті знайшов щось хороше для себе. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Я знову опинився в армії і от вже майже 9 місяців служу. За цей час скільки всього сталося, але за один блоґ всього й не опишеш. Багато чого сталося. Скільки тривоги, скільки переживань. Зараз багато людей в такому стані. Тим не менш, якось тримаюся.
От так вкотре мої плани пішли шкереберть. Не з моєї вини я не можу займатися тим, що мені подобається. Іноді здається, що це прямо якийсь злий фатум, хоча я в долю і не вірю. На новому місці я так і не освоївся, бо встиг пропрацювати лише трохи більше місяця. Тепер я не знаю, чи зможу я туди повернутися. Так, я в музеї ще рахуюся як працівник, питання в тому, чи захочу я туди повертатися знаючи, що після війни в Україні буде не до музеїв і науки. До всього цього і так було не дуже в даній сфері, а після буде тільки гірше. От якось так.
От такі мої думки зараз. Нічого оптимістичного сказати не можу. На жаль. А чого ж ще слід було чекати в теперішніх обставинах? Та нічого, просто жити теперішнім днем, бо далекосяжні плани в наших краях – це недосяжна розкіш.
Немає коментарів:
Дописати коментар