Спогади про службу в армії

Вступ

        Вже минув деякий час після того, як я завершив службу в Збройних Силах України. Було достатньо часу щоб подумати над всім тим, що сталося протягом того часу, коли я був на службі. Зараз все сприймається не так, як тоді. Ще на початку служби я думав вести щоденник, записувати в блокнот все, що я бачив. Але не вийшло - після кількох записів в блокнотах я це діло закинув, бо зайнятий був іншими справами і часу на написання просто не було. На щастя, в наш час є соціальні мережі, в яких я ділився своїми думками. Потім я став публікувати свої фотографії і відео зі служби, так що матеріали для написання в мене є.
     Взагалі, така ідея виникла в мене ще наприкінці служби, але втілити в життя тоді не вдалося це - зайнятий був я дещо іншими справами. Тепер, коли ситуація більш-менш певна для мене, можна потроху зайнятися написанням спогадів. Це не самовихваляння якесь, чи намагання показати себе з найкращого боку - просто хочеться, щоб все було записано і колись через багато років можна буде пригадувати все, перечитуючи цей блог. Можливо, з плином часу все написане сприйматиметься зовсім по-іншому. Але це буде потім.

        Зрозуміло, що не все побачене мною доступне для широкого загалу. Багато того, з чим я мав справу не можна називати із зрозумілих всім причин. І це правильно. Так що імена, деякі назви я буду замовчувати. З рештою загальної інформації, а також з моїм ставленням до всього того проблем не буде.
        Так що можна починати свою розповідь про цей період мого життя.

1. Призов і навчання на Львівщині

     А почалося все в кінці липня 2014 року. Всі знають, яким непростим було становище нашої держави в той час. І саме тоді я був викликаний до військового комісаріату. Ясно було, що все це не просто так. І я не помилився: питання було поставлено просто: "бажання служити є". Цікавий момент в моєму житті, хіба не так? Я відповів "так" - хіба ж можна відповісти в такій ситуації по-іншому. Як би я тоді розповідав про все це іншим? Просто прийшла і моя черга, що тут ще казати. Обов'язки треба виконувати. От так і почалося все.
     2 серпня я відправився до Києва. Там були зібрані призвані офіцери запасу з всієї Київської області. Невдовзі прибув автобус і ми рушили на Львів в Академію Сухопутних Військ імені гетьмана Сагайдачного для підготовки. Дорога була довгою - прибули ми туди пізно вночі. Хоча в самому автобусі було не сумно. Жартів було повно, звісно, не найкраще місце для цього підібрано, але краще вже так. Пригадую, як жартували над одним не дуже тверезим дядьком: "не пий, бо заснеш - а тоді прокинешся десь під Луганськом". Чорний гумор, напевно. Першу зупинку ми зробили десь в Житомирській області. Було там місце для відпочинку. Точно й не скажу де це було. Відпочили ми трохи, поїли і знову в дорогу. Що мене здивувало, коли ми їхали на захід - це відстань між населеними пунктами. Я звик, що в моєму рідному Обухівському районі села знаходяться близько одне до одного, а деякі розміщені впритул. А там їдеш серед полів - і не видно ніяких поселень. Не так щільно розміщене там населення, як в нас.
     Потім була зупинка десь на Рівненщині, на одній із автозаправних станцій. Зупинка ця недовгою була. І знову після цього в дорогу. Поля змінювались лісами і навпаки, залишались позаду міста і села. Приїхали ми нарешті до Бродів. Там ми зробили довгий перепочинок. Місце красиве було, розраховане для такого, напевно дорога та важлива і рух нею інтенсивний, що там таке побудували серед сосен. І нарешті після 7 годин в дорозі ми опинились у Львові, заїхали до академії і невдовзі пішли спати.
     Наступного дня в нас було повно справ: отримати форму та інші речі на складах, потім привести все до ладу. Загалом все було зроблено. Пам'ятаю, що мені довелось кілька разів проколювати свої погони, щоб зірочки там правильно розташовувались. А що ж ви хочете - хоч і мав звання молодшого лейтенанта ще з 2011 року, але погони вперше надів тільки зараз. До речі, нам ще видавали форму старого зразка, яку всі називають "дубок", хоча місцеві курсанти ходили в новій формі з піксельним камуфляжем. От так пройшла неділя.
     4 серпня в понеділок нас поділили на групи за спеціалізаціями. Хоч я за спеціалізацією і заступник командира роти по роботі з особовим складом, як це зараз називається, але потрапив в групу з інженерів, бо нас "замполітів" було аж двоє, от і прикріпили нас до їхньої групи. Мало бути більше, але не всі доїхали до Львова - і не тільки серед нас це було. Пару десятків призовників так і недорахувались там. Але це вже не моя справа - хай з ними розбираються відповідні органи.
     А в нас тим часом почалися навчання. Ми, замполіти, навчались за своєю програмою. Цікаво було дізнатися багато нового про те, що передбачає моя спеціалізація. Взагалі, курс навчання там гарно зроблений був. Але уроки тривали довго - займали майже цілий день без перерви на обід. До речі, годували в академії добре, жаль що ми не затримались там надовго, але про це потім. Після цього ми повернулись по своїх казармах. І саме тоді я зробив свою першу фотографію:

От такою вона вийшла. Знаю, що не дуже, але чого ж ви сподівалися від старого телефону. Добре, хоч така фотографія є. Так починалася моя служба.
     Наступного дня заняття продовжились. Вчили нас і далі зранку до вечора. Ось я цього ранку:

В середу, 6 серпня в нас була медична підготовка. Навчили нас дечому: про накладання джгутів, пов'язок, були практичні заняття. Одним з таких занять була евакуація поранених з БМП - важке завдання це було.
А коли була невеличка перерва, то більшість з нас ходила біля бронетехніки, яка стояла неподалік. Не знаю, чи вона ще бойова була, а може просто для демонстрації. Веселий момент був. Навіть набагато старші за мене вилазили на броню. Зі словами: "Ух ти - танк!" :-) Жартую, звісно, але було приблизно так. Дехто навіть заліз в середину і почав все крутити там. Внаслідок цього один з наших ледь не отримав стволом по голові, коли його почали опускати. І я також на броню вилазив, правда в середину вирішив не лізти. І фото на цьому Т-64 на пам'ять я все таки зробив:

Перший тиждень навчання поступово йшов до кінця. Ми готувались до від'їзду на Яворівський полігон. За весь цей тиждень нас так і не пустили в місто, не знаю чому. Таким чином в Львові я був, але за межі огорожі академії так і не вийшов. Жаль, що так вийшло - ніби й був у Львові деякий час, а нічого так і не побачив.

     На вихідних ми поїхали на Яворівський полігон. Дорога Львівською областю була довгою. Зрештою ми опинилися там, де і мали бути. Нас поселили в наметах, які стояли неподалік від казарм. В казарми нас не пускали чомусь - всіх відправили жити на природі. В тих казармах жили їхні курсанти. 

     Що можу сказати про умови проживання - відносно прийнятні. Облаштовано все було непогано, спати де було, пічки в намети поставило. Проблема там була зовсім в іншому - дощі. Ніколи не любив я вологу погоду. А враховуючи те, що на Львівщині дощі лили майже кожен другий день, то для мене це було просто жахіття. Дощових хмар з Атлантики в Львівську область приносить набагато більше, ніж в мої рідні краї. Ще були надокучливі комарі, що з місцевою вологістю не так і дивно. Але все це можна пережити якось, так що ми з нового тижня продовжили заняття. Кожна група займалась окремо, відповідно до своєї спеціалізації. А нам, двом замполітам, теж розповідали багато цікавого про роботу з особовим складом. Навчання, до речі, було в одному з навчальних корпусів. Доволі непогано. І телефони можна було зарядити поки ми слухали, що нам розповідали. Бо в таборі електроенергія була, але часто вибивало там, та й розеток не вистачало на всіх. От, до речі, фотографія, яку я зробив в навчальному корпусі 12 серпня:

Так, фон собі я вибрав дуже гарний - герб і прапор.

     Та не лише однією теорією ми там займалися - були і практичні заняття. 14 серпня ми нарешті вирушили на стрільби. До цього в мене подібного майже не було - під час проходження військових зборів на Чернігівщині в 2011 році нам давали лише по 10 патронів кожному, це практично ніщо було. Тепер набоїв нам дісталось набагато більше. Так що змогли ми відстрілятися тоді нормально.

Ну от таким я був в той день. :-)

Бронежилет, який на мені в цій фотографії, напевно, за мене старший. Там немає суцільної пластини, а стоїть шість окремих пластинок, які вже давно змістились в різні сторони. А на спині там стояла невелика пластина, яка прикривала лише в області грудей. Що було спільним для тих бронежилетів, принаймні тих, які я носив там, - це неправильна ліва застібка, яку не можливо було застібнути. Бракована виявилась ціла партія, чи як? Та й каска так собі - стара металева, обтягнута тканиною. Хоча без такої "амуніції" там стріляти не дозволяли. От така була техніка безпеки.

І ще одна фотографія на пам'ять. Вже без броні. Пізніше вдома цю фотку надрукують і поставлять в рамку - ще й досі вона там стоїть як нагадування про все це.

На цій фотографії я вже в кращому бронежилеті. Значно важчий, але надійніший. 

     Все це було в той день. Тоді ж були ще й нічні стрільби в нас - непросте завдання було. І тільки після цього ми повернулися до табору на відпочинок.

     А через кілька днів, 18 серпня ми рушили на смугу перешкод. Повна її назва - психологічна смуга перешкод. Так називається, бо там не лише зроблені різні перепони на шляху, а й потужні звукові колонки, які імітують звуки. Крім того, місцеві інструктори ходять зі зброєю і стріляють холостими патронами, а також кидають вибухові пакети. Нам теж мали дати трохи холостих патронів, але в останній момент все помінялось і ми нічого не отримали. А щоб не сумували, то нам придумали легенду, що наша група витратила весь боєзапас і відступає, а умовний ворог нас переслідує. Проходили ту смугу ми групами по 5 чоловік.

     Пригадую як ми бігли. Колючий дріт, траншеї, огорожі, навколо суцільний шум, стрільба холостими, вибухові пакети. Але найгіршим, як на мене був рівчак з водою. Мало того, що води по пояс, а мулу - по коліна, так на дно накидали шин і я за одну з них зачепився. А після рівчака - крутий підйом по слизькому схилу. І на останок, на останніх 100 метрах керівник призначив мене "пораненим" - через те, що ростом не малий. Але нічого - добігли ми до фінішу, а тоді довго не могли віддихатись. От таке було випробовування.

А ось і я після цієї смуги. Не міг не зробити фотографію після такого. Про мої враження в той день говорить допис під фотографією, який я зробив на своїй сторінці в Facebook:

Картина з назвою "Після психологічної смуги перешкод". Цікаве виявилось випробування, якщо не рахувати порвану форму і бруд з голови до п'ят. Пробігли все за 20 хвилин, а відчуття наче бігли марафон. Після цього розумієш значення вислову: "Краще вмитися брудом, ніж власною кров'ю" - це точно. 
P.S. А смугу ми пройшли, як сказало керівництво, набагато швидше за місцевих курсантів. От так.

От так було. Добре, що форма запасна в мене була, бо ця стала непридатною до використання після цього. А м'язи всього тіла боліли після такої пробіжки довго. Після всього цього, ми, двоє замполітів, зробили фотогазету за мотивами проходження смуги перешкод різними групами. Весело було тоді на все це дивитися і пригадувати.

     Через кілька днів після цього я прихворів трохи. Не знаю чому, від постійних дощів скоріш за все. Але вилікувався доволі швидко. І знову приступив до навчання.

     Через деякий час "виховників", як нас прозвали в таборі стало менше - одного замполіта забрали служити в одну з частин. Я залишився тепер один. Крім навчання ми ж завідували інформативно-розважальною роботою: демонстрували ввечері всьому табору новини, а після них фільми. Через те, що налагодити телебачення так і не вдалося через деякі технічні проблеми, ми знайшли вихід з даної ситуації. В керівництва брали ноутбук, проектор, в таборі в наметі, який відігравав роль народознавчої світлиці, був екран. На ноутбук нам завантажували випуски новин - там було де це зробити: біля навчальних корпусів є Wi-Fi, зрештою то ж міжнародний центр миротворчої діяльності - як же без цього. І після цього ми розгортали всю апаратуру і влаштовували всім показ новин і фільмів. Тепер я залишився один і все це тепер було на мені.

     Цей випадок примусив всіх нас задуматись над тим, що чекає на нас попереду. Зрештою, навчання це мало завершитись в кінці серпня і ми мали відправитись по військових частинах. А куди відправлятись - ніхто не знав. Ми, звісно, в начальства випросили деяку інформацію, але пізніше виявилось, що вона абсолютно невірна. Чи може в останній момент все помінялось. Втім, неважливо.

     Приблизно в той же час ходили ми в гості до медсанбату, який в той час перебував на тому полігоні. Йти, звісно, було не близько. Більш того, на середині шляху ми вирішили зробити їм подарунок і тому я був посланий назад до табору прихопити дещо. Доки добіг я до намету, доки все зібрав часу пройшло багато. А коли я йшов назад то шлях виявився заблокованим, бо танкісти почали навчання і довелося мені йти в обхід. Та коли я вийшов на дорогу, мене підвіз місцевий житель, який проїжджав тим шляхом. Там він мені і розповів як полігон виник. Для того щоб звільнити чималу площу в середині минулого століття було знесено пару сіл - та і вийшов один з найбільших полігонів Європи. Пощастило мені з дорогою до своїх і скоро я був разом з ними. Невдовзі ми прийшли до табору медсанбату. Там нам дали поїсти - їжа в них добра була, не те що нам  давали кілька тижнів підряд. Хоч наївся - і на тому їм дякуємо. На дорозі назад нам довелось бути дуже пильними - по дорогах їздили танки, це підтверджували свіжі сліди гусениць і звук двигуна, який чутно дуже далеко. От і ми йшли напоготові різко зійти з дороги якщо їхатиме танк нам на зустріч. І домовилися, що хто бачить його наближення зразу кричить всім і ми сходимо з дороги.

     Поступово наближалися важливі державні свята - День Державного Прапора і День Незалежності. 23 серпня на День Державного Прапора України була чудова сонячна погода. В нас все пройшло урочисто. Підняли ми прапор на флагшток над табором. Мені доручили все це знімати на відео. Але на День Незалежності трохи не пощастило нам - дощ лив цілий день. Втім, нам це не завадило відсвяткувати. Накрили ми в наметі гарний стіл. До багатьох з нас приходили різні передачі з дому. І мені теж привезли - незадовго до цього через Львівщину проїжджав мій дядько, він і передав мені багато смачного. Таким чином до свята ми були готові. Крім цього, приготували ми великий казан плову. Ось, фотографії, які я зробив в той день - вперше їх публікую:

От так ми і провели той день незважаючи на негоду. А мені, як замполіту, паралельно з цим треба було організувати показ різних фільмів в нашій народознавчій світлиці. От і доводилось бігати між двома наметами і слідкувати за апаратурою, щоб все було в порядку. От і минув так весь день.

    Десь днів через два я показував фільм "Хоробре серце", який давно деякі з наших просили. Нарешті вдалось мені завантажити фільм на ноутбук і кіносеанс відбувся. Актуальний фільм був тоді. Хоча там і повно помилок, скажу вам оскільки в історії розбираюсь, але головне в іншому - в тому, до чого апелюється в цій кінострічці. Заради такого можна і закрити очі на всі історичні неточності. 

     А час навчання поступово виходив. В останні дні я вивчив на практиці, що таке ПВАС – пересувний відео-аудіо салон. Там знаходився один такий. Все це знаходиться на базі ГАЗ-66. Трохи повчився я на тій апаратурі. Правда дізнався тоді я, що таких кілька штук на всю українську армію, так що ймовірність зіткнутися ще раз з цим була невисокою. Після цього я нарешті дізнався про свій пункт призначення - це був Кіровоград. Хоча це мало про що говорило...

     29 серпня ми зібрали речі і почали готуватись до від'їзду. Через деякий час приїхали автобуси і нас повезли назад до Львова. Дорога була довгою, чи то автобуси повільними виявилися. Коли ми опинилися в Академії я з деякими нашими сходив поїсти - як я вже говорив, їжа там гарна. А потім почалось довге і нудне отримання документів. Все це розтягнулось на години. Лише після 17:00 я все отримав. Після чого вирушив за межі огорожі того навчального закладу. Там я з невеликою групою своїх замовили таксі до вокзалу. А поки ми чекали, до нас підходили люди і розпитували, куди ми вирушаємо. Поїздка по Львову була недовгою. Хоч трохи глянув на місто я. 

     На вокзалі я став шукати, коли ж найближчий потяг до Києва буде. Ще в академії нам видали проїзні, але мій призначався для маршруту Знам'янка-Кіровоград, а як туди дістатися ніхто не сказав. Часу на прибуття мені дали два дні, так що в мене з'явилася нагода побувати вдома. І я цим шансом скористався. На вокзалі я знайшов групу наших, яка їхала на Київ. Їм було видано проїзний на 6 чоловік, а там було тільки 4. От я і приєднався до них п'ятим. Пішли ми до коменданта вокзалу, взяли квитки, завдяки проїзному дешевше і пізно ввечері виїхали на Київ. Дорога зайняла цілу ніч. Вранці я був вже на центральному вокзалі Києва, звідки я дістався до Видубичів, а після цього нарешті опинився вдома.

     Відпочинок в рідних краях довго не тривав - треба було готуватися до виїзду. Однак ця поїздка додому була варта того щоб її здійснити.

2. Прибуття до Кіровограду і перші місяці служби там.

     

     31 серпня 2014 року в неділю я вирушив на автовокзал на Видубичах щоб вирушити до Кіровограду. Квиток я взяв на 23:00, так що трохи довелося почекати. Втім сумно не було. Невдовзі я зустрівся з подругою. Аліна привезла мені дещо від волонтерів, сама вона брала участь в цій діяльності. Трохи ми поговорили, бо не бачив я її близько року до цього. Невдовзі автобус прибув і я вирушив. Дорога тривала 5 годин. Ніч була безсонною, так як я не зміг заснути в автобусі. Близько 4:00 ранку я прибув на автостанцію №1. Там я ще пару годин почекав, коли прибуде інший мобілізований, з яким нас направили сюди із Львова. Коли ми нарешті зустрілись, то сіли на таксі і прибули до військової частини.

     Там ми звернулись до начальства. Але нас зустріли здивованим поглядом, який можна було зрозуміти як "ви хто такі". Але незважаючи на це нас поселили в казармі і сказали чекати. Невдовзі нас тимчасово прикріпили до штабу, поки не знайшлися для нас посади. От так почалася служба в справжній армії, це не те що на зборах було. Робочий час тривав з 8 ранку до 17 вечора. Ввечері було трохи вільного часу. В казармі військовослужбовці там не жили, оскільки більшість була з самого міста або з околиць. Строковиків там не було вже давно, тому і приміщення для проживання не були пристосовані. Але там був телевізор, так що дізнатися новини чи глянути якийсь фільм була можливість. І годували нас доволі непогано - краще вже так, ніж взагалі нічого.

     Наступні два місяці так і пройшли - ми виконували різні доручення при штабі. Форму нового зразка нам деякий час не видавали, тільки після того як командир частини "наїхав" на начальника складу через те, що ми ходимо по частині в старій формі - нам видали її. Десь в кінці вересня нас нарешті взяли на полігон. Трохи попрактикувались ми там.

9 вересня 2014 року

Ось таким я був на початку служби там. Бронежилет, каска і розгрузка - не мої, просто взяв в знайомого приміряти.

А ось нам видали зимову форму:

Минув вересень, настав жовтень, а в мене все було без особливих змін. Я виконував різні дрібні доручення. В кінці місяця я зміг потрапити додому. Це було тоді, коли проводились парламентські вибори 26 жовтня 2014 року. Мені вдалося відпроситись в п'ятницю 24 жовтня і ввечері я виїхав до дому. Дорога з Кіровограду зайняла 5 годин. Радість, звісно, була велика від того, що нарешті я знову прибув до рідної хати. Але, разом з тим, не покидало таке відчуття, що все тут таке незвичне, хоча й поїхав звідти менше двох місяців тому. Трохи відпочивши, я вирішив завітати до друзів в Київ. Побував я біля їх гуртожитку, трохи поговорили ми. Бачив в той день, як їздив з агітацією один з кандидатів, що звав себе "Дарт Вейдер" - от вам і "день тиші". А потім знову додому. В неділю я сходив на вибори. Ще трохи відпочивши вдома я став збиратися в дорогу. Виїхав я як попереднього разу в 23:00 і цілу ніч їхав. Вранці я знову був у військовій частині і служба продовжилась.

   Через пару днів я нарешті отримав призначення - направили мене в одну з рот на посаду заступника командира по роботі з особовим складом. Як то кажуть в народі "замполіт". Цим терміном мене з того часу і стали називати. Багато часу пішло на освоєння посади. Звісно, нас вчили багато чому на Львівщині, але в реальному житті все не так, як в теорії. Минуло кілька тижнів і я вирішив знову відпроситися на вихідні. Мене відпустили і я знову в п'ятницю виїхав додому. Маршрут на перший погляд здавався тим самим, що я неодноразово їздив до цього. Але в Смілі автобус повернув на Черкаси, а там переїхав через Дніпро і став рухатись в сторону Переяслава. Після цього ми приїхали до Борисполя - я вперше побачив аеропорт, вночі він гарно сяє. Потім я нарешті опинився в Києві і після цього прибув додому. Весела виявилась подорож. 

     В суботу 22 листопада я поїхав до Києва щоб зустрітися з друзями. А перед тим, як зустрітися, я вирішив зайти на Майдан Незалежності. Навіть через багато місяців там відчувалось відлуння подій революції. Також там було багато плакатів, які розповідали про війну на сході. 

І ще одна приємна подія цього дня була, не буду довго розповідати - просто опублікую фото:

     Після повернення до Кіровограда служба продовжилась. Знову різні завдання були в нас. І сірі будні, про які не дуже хочеться писати - не цікаво. Були і польові виїзди. Ось фотографії з одного з них, що був наприкінці листопада 2014 року:

Перед виїздом

    Ми виїхали в степи на три дні. Ночували там же на полігоні. Кінець осені був холодний. Трохи степ припорошило снігом і віяли вітри. Добре, що там була вежа, в якій ми і ночували. Спальний мішок в мене був в мене більш-менш теплий, тому обійшлося без обморожень. Трохи попрактикувався тоді в стрільбі і вивчив чимало нового. 

Я наприкінці польових занять. Перед поверненням назад у військову частину.

     Повернувшись назад, можна було відпочити. На жаль, я ще потягнув трохи спину, коли з "Уралу" вивантажували рюкзаки. Різко смикнув два набиті рюкзаки одночасно - і маєш біль в спині на свою голову. Кілька днів було "весело". Але потім минулось. Якось все йшло своїм ходом. Дні йшли за днями, тижні за тижнями. 

     12 грудня я зміг знову з'їздити додому. Неофіційно, як завжди. Відпросився на суботу і неділю. На цей раз дістався без "пригод". Відпочив я трохи вдома, заїжджав в Київ до друзів. Використав вихідні по повній програмі, як то кажуть. І це добре, бо до наступної поїздки часу буде дуже багато. Цілих чотири місяці після цього я не зможу потрапити в рідні краї. Carpe diem - лови мить, як то кажуть.

     І вкотре повернення до сірих буднів. Привітали ми дітей з днем святого Миколая. Після цього чекали новорічних свят. Так як я залишався на місці, зустрічати 2015 рік довелося в казармі. Нас було кілька чоловік разом з нарядом. Якось так наступачий рік ми й зустріли... 

3. Перші місяці 2015 року

     Коли настав день 1 січня, я пішов прогулятися по місту. Снігу було чимало і морозно трохи. Тому я зайшов до комп'ютерного клубу і засів там надовго тоді. Зрештою, тоді були вихідні, а мені що робити - в іншому місті, немає до кого зайти, а в казармі пересидіти всі вихідні мені не цікаво. От і просидів я там, то в інтернеті, то в Total War: Rome 2 - а що, я полюбляю альтернативні історичні симуляції. :-)

5 січня 2015 року.
Плакат, що подарували нам діти.

     Якось пролетіла перша половина січня. Тоді я нарешті купив собі ноутбука. Знайомий продав свого. А що, всі програми встановлені - бере і користуйся. 21-го числа ми почали їздити на польові заняття. Без ночівлі на цей раз. Приїхали - відстрілялися - повернулися. Мене ж зачислили до групи, що оточувала полігон, щоб випадково ніхто не проник туди. Мені треба було стояти на одному з в'їздів. Ґрунтова дорога, яка туди вела, за нею мені треба було дивитися.

От таким я був під час того виїзду.

     Стояти доводилось годинами серед поля того. Іноді по рації перевіряли нас. Погода тоді була не дуже. Ні, не мороз. Вологість. Все було дуже мокро. Завдання неважке, як на мене, але довге стояння серед туманів - нуднувата трохи справа. Не дивно, що я щоб трохи відволікти себе робив фотографії. 

Якось так, більше - тут: https://goo.gl/photos/BjJGFYDyLMCFUQ3j9

Спитаєте мене, як мені вдалося зробити фотографії, коли я сам стояв серед поля. Все дуже просто - таймер на телефоні. Виставляєш на кілька секунд - і фото готове. Якось так.

Та й фотографії мені скоро стало робити не цікаво і я вирішив записати відео:

І ще одне:

     

Цікаво зараз переглядати все це. Бачити себе в такому і думати, що ж голові тоді творилося в мене. Все таки, добре що записав я тоді відео - зараз можна переглядати.

Минуло пару тижнів - і знову польовий виїзд. На цей раз ми поїхали до Липняжки Добровеличківського району Кіровоградської області. Виїзд тривав 5 днів. Їхати було близько 100 кілометрів, а така відстань в кузові "Урала" - це щось з чимось. В дорозі мені розповіли, що там є покинутий цукровий завод і запустілі будинки, де можна проводити навчання. І знову мене поставили охороняти підходи до стрільбищ. Мій пост знаходився на перехресті доріг. Треба було слідкувати щоб там не ходили. Як і попереднього разу, стояти самому в майже безлюдному місці - невесело. От і знову я знайшов собі забавку.

Щось мене на фотографії реально понесло. Це ще не всі - ось скільки їх тоді наробив я: 

https://goo.gl/photos/oGKZtSbH7CpvD4ZQA

Та ще більше я тоді наробив відео.

Ось що я зняв на другий день польового виїзду:

І ще одне:

Це день третій:

Четвертий:

Останній день в полі:

Ці відео я зняв на полі. А ночували ми в одній з п'ятиповерхівок. Уявляєте, цілий житловий будинок в нашому розпорядженні був. Звісно, там залишились лише голі стіни і бетонна підлога, але це краще, ніж спати на відкритій місцевості. Розповідали мені про те, що колись хотіли продати одну п'ятиповерхівку за 200 доларів. 200 доларів, Карл! :-) Не знаю чи то правда, але може бути й так. Хоча в тому районі мало хто проживав. Я вже згадував про цукровий завод. Руїни його неподалік від того запустілого району. Дивно бачити таке в фактично центрі України. Там же немає бойових дій, а така розруха. Але розповідати довго, краще покажу вам, що ж я там бачив:

Не дуже гарно все виглядає. Але так воно на жаль є.

     Після того, як завершились навчання, ми повертались в Кіровоград. Нарешті. По дорозі стався один інцидент: в нашого "Уралу" відмовили гальма і він врізався в нашу медичну машину. Ніхто не постраждав, окрім техніки. Але людей з пошкодженого транспортного засобу розподілили по інших. В нас і так було тісно, а тепер стало ще тісніше. От так якось і доїхали.

Ось я відразу після повернення:

І от що я тоді написав на своїй сторінці в Facebook: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=639817776145672&set=a.421496331311152.1073741827.100003523657429&type=3&theater

Ну от і все, я повернувся назад до Кіровограду після 5-денного виїзду на наше тренувальне місце. Втомлений, весь в землі і глині, з бородою. А після носіння бронежилета болять плечі і спина. Але що ж поробиш - це армія, друзі. За цей час я не знаю що там в нас державі сталося, бо не було можливості, сподіваюсь, що нічого поганого не відбулося. А тепер можна відпочити.

Якось так.

     Невдовзі настало 12 лютого, а значить мені виповнилося 25 років. День народження своє я взагалі не святкував. Добре, що багато хто не забув мене привітати в той день. І я за це їм дуже вдячний. Бо з частини навіть ніхто про це не згадав. Ну і нехай. Головне, що привітали друзі. В звичному житті це радує, а в таких обставинах як тоді це взагалі сприймається як щось неймовірне. Чесно, так воно і є.

    Те, що було наступні два тижні, дуже важко передати. Нове загострення на сході. Всі в напруженому стані були тоді. Ніяк не відпускав страх того, що от зараз нам всім скажуть "вперед". Складний виявився місяць. Краще про все це не згадувати зараз. Тим більше, було тоді багато таких речей, про які не варто говорити. Тому ми швидко перейдемо до подальших подій.

      Ще що слід згадати з подій лютого місяця - це те, що я переселився з казарми до орендованого житла. Дістало реально мене начальство - не подобаються бачте їм мобілізовані. Не всім, звісно, але достатньо одного бахнутого серед керівництва бату щоб тобі хотілося переїхати подалі. Зняв я однокімнатну квартиру неподалік від частини. Ціна була прийнятна. Нервові клітини все таки дорожчі. Там я й жив наступні півроку.

      В березні 2015 року почалися зміни в нас. Почалася демобілізація першої хвилі. Все пройшло без проблем. Правда після цього залишилось тільки два "замполіти" на батальйон, інші двоє демобілізувалися. Хоча й до цього було фактично те саме. Один з них був хворий, тому майже постійно проходив лікування. А в іншого були проблеми з дисципліною, не буду конкретизувати, але "зальотчиком" був ще тим, в "чорному списку" в начальства був він давно. А невдовзі після мого переведення в батальйон, замполіт нашого бату поїхав на схід і я став тимчасово виконуючим його обов'язки. Це тривало з грудня по березень. Хоча ні, по квітень, так як начальник ще деякий час був у відпустці. До чого я це все. А до того, що невдовзі як пішли демобілізовані, прийшло поповнення з четвертої хвилі мобілізації. А я в той час ще й ненадовго став виконуючим обов'язко командира роти. Невесела ситуація тоді була. Прислали нам новачків і треба було їх розподіляти. Повозитися довелось довго. Потім психологічні тестування новоприбулих. Таке от нововведення в нашій частині принаймні було. Березень місяць виявився повний "сюрпризів". В кінці місяця я брав участь в тактико-спеціальних навчаннях. Три дні ми ходили по степах, виконуючи різні завдання. Цікаво було після тяганини з новобранцями вирватись за межі частини.

     В квітні мені нарешті вдалося потрапити додому. Після чотирьох місяців відсутності. 

Я в Обухові

А вдома я здійснив гарну прогулянку.

Більше можна побачити тут: https://goo.gl/photos/taCwMB47oMPn4NbT9

Якось так. А перед відправкою до Кіровограду я зайшов ще сюди:

Так, знову пройшовся, щоб глянути на Червоний корпус. Хоч і наші шляхи з цим закладом розійшлися (вірніше - завдяки старанням деяких "нехороших людей" відбулось розставання з улюбленою справою), але мені подобається це місце. От я і прийшов ще раз глянути на університет. А потім - в дорогу. Ось я в очікуванні на автостанції Видубичі:

Після повернення на службу через деякий час мене чекали деякі зміни. Ось такі:

20 квітня 2015 року мені вручили погони лейтенанта. Нове звання, правда, мені присвоїли ще в грудні, але кілька місяців тягнулось з врученням. От така бюрократія. Якось так. 

     А надворі вже настала весна. Стало дуже красиво навколо. Тільки форма, чорт забирай, нагрівалась дуже швидко, бо зроблена з таких матеріалів. Довго н сонці перебувати в ній не рекомендується. 

26 квітня 2015 року

В той же день, 26 квітня, я вирішив пройтися по місту. Піти туди, де ще не ходив. І пішов я на протилежний берег Інгулу, де знайшов дендропарк. Красиве місце там. Ось гляньте:

Більше - тут: https://goo.gl/photos/vsbxYpuaRdCrtrVi9
Я б був би самим не собою, якби все це не перефотографував.

     А далі були травневі свята. Для мене це була чергова нагода побувати вдома. А там тоді було дуже гарно, бо все розцвітало. Все було заквітчано і зелено. 

Ми тоді багато наробили фотографій, десятки їх було. Хто хоче - може в цьому переконатись тут:
https://goo.gl/photos/iJcDTUdJsurgpiNA9

Навесні я майже кожного року так фотографую місцевість вдома. Майже одне й те саме, але все одно красиво.
Зустріч 1 травня ось така була в нас:

Кімната №420 знову в зборі, хіба не так? :-)

    Після повернення в частину служба продовжилась. Не обходилось без інцидентів. Двоє новобраців напилося в казармі і навіть не прибрали за собою. От їх і "спалили". А потім почався реальний дурдом. Нас ганяли кілька днів підряд через них. З 6:00 до 22:00. Погані були часи. Не хочу більше про те згадувати.
      Далі були нові польові навчання на два тижні. До нас приїжджали інструктори з не буду казати якої держави Заходу. Такий собі обмін досвідом відбувся. А я трохи попрактикувався в знанні англійської мови. Сподіваюсь я їм нічого не наговорив. Ніби й ні. 

      От так якось і пройшла зима і весна 2015 року в мене.

4. Літо 2015 року

     Про червень 2015 року мало що сказати зараз зможу я. То були занудні сірі будні в нас. Нічого особливого тоді не було в нас. День за днем, як то кажуть. Я вже тоді налаштовував себе до демобілізації, бо недовго залишалося. А ще тоді мені дали відпустку за 2015 рік, бо за попередній рік мої 10 днів так і залишились невикористаними. Втім, неважливо. Дають - бери. От я і вирушив додому. Поїздка виявилася без пригод. Спокійно доїхав на рідну Обухівщину. Відпустка почалася 1 липня.
     А під час відпустки різне траплялось в нас. Оскільки часу було багато - 20 днів дали, я зміг багато де побувати. А почалося все з ось такої зустрічі:

Було це 4 липня 2015 року. Як добре, що ми знову зустрілися. Бо не бачились більш ніж півроку (з грудня 2014-го). Дуже приємно побачити тих, кого так давно не зустрічав.
А вдома як завжди гарно було:

Також я прогулявся і по інших місцях рідного краю. І ось що я знайшов в селі Ходосівка Києво-Святошинського району:

Так як фотографій було тоді в мене дуже багато, краще переглядати їх тут: 
https://goo.gl/photos/FJyj6ithynqwkVSy7

Дуже красиво там зробили. Невеличка Голландія під Києвом.

Була ця подорож 17 липня. А невдовзі мені треба було повертатися.

      І я поїхав назад на службу. Правда, коли повернувся туди чекав мене "сюрприз" - демобілізацію відстрочили. Я вже мав на початку серпня звільнитися, але керівництво держави вирішило нас трохи потримати. Бо остання хвиля мобілізації виявилася провальною. Хоча мене такий їх "результат" не дивує.
       А серпень місяць виявився сповненим пригод. Невідомо чому, але все в частині різко заворушилось. Маса завдань, які треба було виконати "вчора". Всі метались з боку в бік ніби скажені. Я не міг зрозуміти, що ж це таке. До цього ніби все було нормально. Дивно якось, але зараз це вже не має значення. Тоді я знову був тимчасово виконуючим обов'язки заступника комбата по роботі з особовим складом. Вже який раз на мене вішали цю роботу. На кілька днів довелося побути ТВО комбата. Це не привід для радості - тільки мороки стало більше. "Дурдом" - думав тоді я. Таке відчуття було, що демобілізації не дочекаюсь, бо комісують у зв'язку з тим, що дах поїхав в мене. Зараз про це весело згадувати. А тоді це не радувало.

       Щоб хоч якось себе відволікати від того дурдому я на вихідних робив прогулянки по місту. Це дуже заспокоювало мене. Йдеш собі і ні про що не думаєш. Нічого не тривожить тебе. Хоч тут ти вже й ходив, але можна ще раз пройтись. І час так швидше летів. 

Це я зняв на День Незалежності, коли гуляв по місту. Як завжди, в мене вийшов цілий альбом:
https://goo.gl/photos/1bs4mKay5Vv4qNpd9

Добре, що я з дому захопив фотоапарат (до цього я на телефон все фотографував майже все). Більше про мої подорожі можна дізнатися тут:
https://goo.gl/photos/y758Zca6FqSswstw9
І тут:
https://goo.gl/photos/qe4b3cEs9CTKMkFg9
Якось так за цими невеселими буднями і непоганими вихідними серпень місяць добіг до кінця.
Хоча траплялися і кумедні ситуації в мене. Ось що трапилось зі мною на початку вересня. Ось так я все тоді описував:
https://www.facebook.com/eugeneshpargalo/posts/755359907924791
Кажуть, що той, хто був в армії, в цирку не сміється. І я вкотре переконуюся, що то не вигадка. Після вчорашньої події. А починалося все з простого відрядження, в яке мене мали направити. Зрештою, завдання ніби й не важке - поїхати і забрати кількох новобранців і привезти їх до частини. Хоча потім вияснилося, що не все так просто буде. Коли вже проїхав я 300 кілометрів - завдання було скасоване. Просто супер. Втім, як завжди - права рука не знає, що робить ліва. Добре хоч назад вдалося добратися, бо саме в той час тим шляхом проїжджали наші військовослужбовці, які повертались назад до частини, так що підвезли. От такий день виявився: 12 годин в дорозі і 600 кілометрів шляху туди і назад. 
Єдиний позитив в цій історії - це те, що я їхав тією дорогою, що пролягає через мої рідні краї. Так що на годину вдалося заскочити додому. А потім треба було повертатися. Добре, що хоч так вдалося побувати вдома.
P.S. Перед поїздкою мені казали, що це "дембельський акорд". А вийшов не акорд, а анекдот якийсь. Втім, це вже не так важливо - скоро дембель.

І таке трапляється іноді. Хоча не часто. Я тоді вже оформив обхідний лист. Особливо важко розібратися зі складами було. Доки зловиш всіх начальників заради підпису часу проходило немало. Але і з цим діло було завершено. Служба підходила до кінця...

5. Повернення додому.

     15 вересня 2015 року нарешті прийшов довгоочікуваний наказ. Давно не було в мене стільки радості. Головне тоді було тримати себе в руках щоб не бігати по Кіровограду з криками "ура!", бо за психа сприйняли б. Ну то все жарти, а я зібрав швидко речі, здав своє житло власникам і вирішив в останнє пройтися по місту. Я дійшов до центральної площі міста:

Фото на прощання, скажімо так. Далі по вулиці великій перспективній я вирушив вгору в напрямку автостанції №1, тієї, що біля аеропорту. Ось трохи фотографій біля автостанції:

Потрапивши на станцію я взяв квиток до Києва. І вже неважливо мені було те, що автобус виїжджав опівночі. Я готовий був почекати. Ось остання фотографія і публікація, зроблена мною в Кіровограді: 
https://www.facebook.com/eugeneshpargalo/posts/758800960914019

Ну от і дочекався я свого - нарешті демобілізація в мене. Аж не знаю, що й сказати. Так що можна повертатися додому - це вже просто. І селфі на пам'ять на автостанції зробити треба - зрештою саме сюди я прибув вперше більше року тому, реально не знаючи, що чекає мене попереду. І от тепер я знову на тому ж місці, тільки шлях мій вже в іншому напрямку. Ну що ж, пора в дорогу...
От про що я тоді думав. Дочекався автобуса я і вирушив. Те, чого я так довго чекав, нарешті настало. Ніч була майже безсонною, лише коли проїжджали Черкащиною я трохи заснув. А коли прокинувся, то було вже лівобережжя, оскільки рейс йшов на Бориспіль спочатку, а потім на Видубичі. Близько 5:45 я був на автостанції "Видубичі". Перше фото в Києві після демобілізації:

До Києва я добрався, але все одно до перших маршруток додому часу було багато. Та й я не спішив. Було кого мені зустріти:

Безмежно радий був я. Після всього того, що трапилось за часи служби, так приємно зустріти близьких тобі людей. І дуже добре, коли є ті, хто тебе чекають.

     По Києву ми трохи прогулялись: https://goo.gl/photos/uJRioCZ74Qf1Afuf8
А потім я вирушив додому. В другій половині дня 16 вересня я вже був вдома. Даний період мого життя, що тривав більше року завершився. Попереду мене чекало багато чого. Але то вже зовсім інша історія...

Післямова

     Написати спогади про службу в мене виникла ідея ще восени минулого року. Відразу після повернення. Але спочатку я хотів трохи відпочити. Та й часу трохи мало пройти. Тому почав писати цей блог я в листопаді 2015 року. Написання йшло повільно. Натхнення то приходило, то покидало мене. Та й зайнятий я був тоді, оскільки влаштувався на роботу. Але тим не менш абзац за абзацом спогади писались. Добре, що я робив публікації в різних соцмережах - завдяки їм мені було що пригадати. І от зараз, на початку червня 2016 року мої спогади готові.
      Що ж мені про себе сказати. Так я не зробив нічого надзвичайного за часи служби. Мене не направляли на схід, не знаю чому начальство так вирішило, але їм видніше. Це не привід для радості, але й перейматися не варто. "На службу не наривайся, від служби не ховайся" - такий він головний принцип там. Так, я займався звичайною повсякденною армійською рутиною, яку на мене часто перекидали. І за себе і за того іншого, як то кажуть. Хоча там мало хто це цінував. Не склалися відносини з деким з нашого командування. Так і таке було. Багато довелося вислухати мені докорів в свою адресу, часто безпідставних. Але не буду я все це згадувати зараз - в минулому хай залишається воно. Одним словом, що було - те було. Я не рвав на собі одяг з криком "та пустіть мене туди, я їм всім покажу". Такими діями я точно б нікому не допоміг. Залишалось тільки одне - виконувати поставлені завдання. Більш-менш справлявся, хоча й не завжди все було якнайкраще.
     Трохи чомусь і навчився я в армії. До служби в мене було вистріляно лише 10 патронів і автомат я тримав в руках пару раз. Після того я став розбиратися в тому набагато краще, хоча ще багато чого можна вивчити. Плюс, побачив якою ж є армія насправді. З середини все не так виглядає, як це нам показують. Не знаю, чи вийде все це мені передати на словах. Можливо й ні. І проблеми бачив, яких там повно. Але і цього не буду чіпати, бо мій блог не про те.
       Під час служби я зрозумів, як важливо, коли тебе пам'ятають і чекають. Не можливо передати яку радість викликає навіть невеличке повідомлення від друзів. Слова цього не опишуть. Це можна тільки відчути самому, коли перебуваєш в таких обставинах. Це починаєш цінувати набагато більше, ніж було до того. Та й сам я змінився. Можливо не кардинально, але щось мені підказує, що я зараз не такий, як був років три тому. Сподіватимемось, що це тільки на краще буде.
      Свої спогади я нарешті завершив. Хай будуть вони тут, можливо, хтось їх і почитає колись. У всякому випадку я теж можу коли завгодно почитати це і подумати над всім, про що я писав в цей час. Якось так. На цьому я хочу свою розповідь завершити.