От настало 1 березня, знову весна надворі. Цього року вона рання - ще в останні дні лютого відчувалося в повітрі, що все йде до весни. Ні минулого року, ні позаминулого такого не було. Можливо, ще буде похолодання в беиезні, але весна вде прйшла. Напевно, бабаки цього року не помилилися.
За інших обставин цей блоґ міг би бути життєрадісним. Але не тепер, коли вже більше 2 років перебуваєш на службі. Тратиш свій час, здоров'я, втрачаєш зв'язок з колишнім життям. І заради чого? Коли вдається ненадовго вирватися додому, я бачу, що люди продовжують жити своїм життям. А в мене це лише спогад, який з часом все більше стає розмитим. Час спливає, прірва між мною і колишнім життям все збільшується...
Перебуваючи вже в іншій області після того, як нас перевели з Київщини, є час над багато чим задуматися. Не буду називати область, але тут тихо. Принаймні поки що. І ландшафт так нагадує ті краї, де я провів дитинство. Загалом, хороше місце для роздумів.
От вже більше 2 років я маю таке життя. Якщо це взагалі можна назвати життям. Безперспективне існування, напевно так все це можна назвати. Бо які мої здобутки за цей час? Та ніяких в принципі. Колись, під час відпустки я заходив на місце роботи. Дізнався, що за цей час приходили нові працівники, які вже й звільнилися. Живуть же якось люди. В певному значенні я навіть заздрю їм, бо вони мають своє життя і живуть ним. Це те, чого я позбавлений вже два роки. І невідомо ще скільки буду позбавлений.
Міркуючи над всим цим наштовхуєшся на думку "а далі що?". Якщо вдасться пережити цю війну, то що робити далі. Чи зможу я повернутися назад до звичайного життя? В цьому певні сумніви маю. Втім, це ще якось можна виправити і знову адаптуватися до мирного життя. Є набагато більша проблема: скільки це мирне життя триватиме. Якщо пощастить, то кілька років може й матиму. Але що в цей проміжок часу марно будувати довгі плани - все одно рано чи пізно знову мобілізують. І зроблять це під гаслами "ти ж служив - ти ж зобов'язаний". Вибачайте, але все це повна маячня, набір патосних фразочок, які не мають сенсу. І я розповім чому.
Обов'язок є таким, коли він один для всіх. А коли починаються виключення з цього правила - то все перетворюється на бутафорію. От ми зараз те і маємо, що в нас обов'язки є тільки для окремої частини суспільства, яка в меншості. То в нас що - станове суспільство? Як в Середні віки було. Але, на відміну від "темного" Середньовіччя, в "модерновій" Україні ті, хто воюють не є привілейованим станом, як колись було. Скоріше - навпаки, є найбезправнішим станом, нижня ланка харчового ланцюга. Україна хоче бути Європою, але в питанні армії сповідує цілком китайські принципи "з хорошого заліза не роблять цвяхів, з хороших людей не роблять солдатів". Уявляєте, як це мотивує.
І от уявіть, як буде "весело" після війни тим, кому пощастить демобілізуватися. Ясно, що поваги з боку більшості суспільства не буде. Це можливо хіба що в разі переможного завершення, що вже просто нереально. Вже "нульовий результат" буде великим досягненням. А на кого суспільство повісить всю вину? Правильно, на солдатів, що повернуться. Не на владу корупціонерів і піарщиків, яка била байдики перед війною, під час війни займалася розкраданням міжнародної допомоги, псувала відносини з союзниками, не налагодила військово-промислове виробництво.
А до цього додасться в демобілізованих "Дамоклів меч" під назвою "оперативний резерв першої черги". Тобто, за першої ж нагоди відразу призвуть під тим гаслом "ти служив - ти зобов'язаний". Тих, хто ні разу не служив чіпати не будуть, особливо всяких мажориків, чиновників, артистів та інших "недоторканих". І що це за життя таке? Постійно очікувати призову впродовж наступних 30 років свого життя. Жити найбезправнішим представником суспільства? Фактично, кріпак в ТЦК. На початку 2022 року, коли я влаштовувався на роботу, то вже вимагали від мене щоб був медогляд від того клятого ТЦК. Жаль, що тоді я не сприйняв це як знак. Але в майбутньому ті людолови матимуть ще більше повноважень - кроку без них ступити не можна буде. То скажіть, мені треба таке життя?
Напевно, треба шукати якесь безпечне місце, де моїй сім'ї буде добре, де не треба буде чекати місяцями мого повернення додому, де не треба буде жити очікуваннями повісток. Деякі полюбляють казати "та кому ти там треба?" - напевно, що нікому. Але кому я тут треба, крім продажних чинуш, яким потрібен як людський ресурс щоб закрити наслідки своєї тупості. Тому, мене не лякає, що я нікому не буду потрібен - це краще, ніж бути "потрібним ТЦК" в Україні. Це і є моя мрія тепер - щоб від мене відчепилися і дали мені спокій. Виявляється, для щастя багато не треба.
Як я дійшов до такого? Останні 2 роки призвели до цього. В 2022-му було хоч якесь відчуття справедливості і причетності до чогось важливого. Але все це давно минуле. Одні тратять своє життя і здоров'я - інші жирують і піаряться. Що мене може мотивувати в такій ситуації? Вже ні що. Можливо, в тому і був їх розрахунок: одні загинуть, а інші будуть повністю деморалізовані. Якщо це так - то план цей спрацював. Втім, яка вже різниця.
Залишається лише подбати про себе та рідних, з якими я ще не порвав зв'язки. Бо ні держава, ні суспільство цього не зроблять.
Ось такі невеселі настрої в таку гарну пору року маю я...
