Поїздка на схід...

Вже пройшло пару місяців від часу повернення зі сходу, де ми були в зоні бойових дій. Тому я вирішив записати свої спогади про ті події. А також деякі міркування про все те. 

Фото перед виїздом:

Виїхали ми вночі, проїхали Київ, Полтавську область, об'їхали Харків. Десь біля Полтави мали перепочинок. Бачив я наслідки обстрілів Харкова.

На південь від Ізюма видно було наслідки війни ще більше. Зруйновані села, згоріла техніка - гнітюче враження. Там колись було життя - тепер немає. І прапори бригад, які брали участь в боях там... Загалом, майже добу їхали ми.

Фото після приїзду:

Прибувши в Костянтинівку ми розмістились там. В далечині було чутно звуки обстрілів. Там я провів кілька днів. Тим не менш, ознаки життя там ще є. Хоча помітно, що раніше там було всього набагато більше.

Невдовзі я перебрався в Дружківку. Звідси відбувалися бойові виїзди в сторону Бахмута. Сама Дружківка виглядала доволі непоганим містом. Як на мене, набагато краще за Костянтинівку. Принаймні в час між виїздами було де відпочити. Мені вдалося трохи походити по місту і побачити, як воно виглядає. Особливо мені подобалося біля річки:

Виїзди були на позиції перед Бахмутом. На жаль, без втрат не обійшлося: були загиблі і поранені. Дуже сумні спогади... Говориш з людиною, а через кілька годин дізнаєшся, що він загинув внаслідок мінометного обстрілу. А коли пояснюєш родичам, що забрати тіло загиблих неможливо, бо ворог веде постійні обстріли - це неможливо описати. Цілий тиждень знадобився щоб евакуювати тіла загиблих щоб вони були поховані...

Коли я перебував на позиціях, в ясну погоду було гарно видно руїни Бахмута. А коли я взяв монокуляр в одного з наших - то отримав можливість розглянути детальніше. Зруйновані будинки, де колись було життя. Навіть не знаю, чи вдасться відновити все те колись. Не все ж так просто, як здається на перший погляд. Також пригадую я Часів Яр, який зараз активно розстрілюється. Напевно, скоро буде виглядати як і Бахмут.

Фотографії на пам'ять, які я зробив там:

Схід сонця там був красивий. Але шумно, бо велися мінометні і артилерійські перестрілки. Але з часом по звуку починаєш розбиратися, куди що летить. Ось цей свист - це наші запустили в сторону Бахмуту, а цей - на нас щось летить звідти - треба ховатися. Якось так.

А те, як ми добиралися до позицій та звідти - це ще та історія. Це робилося в темну пору доби. На пікапі було вимкнено все освітлення, навіть панель в середині була заклеєна. Водій з пристроєм нічного бачення їхав з величезною швидкістю по ґрутовій дорозі. А по-іншому ніяк, бо хоч трохи завагатися - і наериють з мінометів.

Після виїзду намагаєшся перепочити. Я знову прогулювався Дружківкою. Одного разу наприкінці жовтня я побачив ось таке:

Незвично було в таку пору року. Я думав, вони вже мали полетіти на південь, але чомусь залишилися.

А коли нас перепідпорядкували до іншої з бригад - в нас почалися проблеми. Просто якийсь совок там в них - закинути побільше людей на різні позиції, в основному незахищені, щоб відмітити на карті і доповісти керівництво. Який в цьому сенс? Прославитися і отримати нагороди? А  люди як? Хоча, кого хвилюють такі питання зараз тих, кому на карті все гладко. Біда в тому, що почали на нас писати доноси щоб підвести під кримінальну статтю. От такий от "дружній вогонь". Жаль, що не можна деталізувати все тут.

Хоча останнє призвело до того, що нас вирішили замінити іншим батальйоном. Ми відправилися назад, а в наших наступників проблеми настали ще більші проблеми. Хоча ми їх і попереджали про все, що їх може чекати. Але, на жаль, не пощастило їм уникнути сумної долі.

За кілька днів до виїзду я знову мав гарну прогулянку.

Дорога назад - що тут можна сказати? Перш за все - це відчуття радості від того, що ми звідти вибралися. Ми мали їхати колоною, але вона розсипалась, одні різко пішли вперед, інші далеко відстали. Ми навіть не знали куди конкретно їдемо, бо нас направили не на пункт постійної дислокації, а кудись в інше місце. Знову проїхали вже знайомою дорогою. Я помітив, що деякі поля ще й досі залишаються замінованими. А колись там щось вирощувалось - тепер закинуто все. 

Харків ми на цей раз проїхали через центр. Вперше я отримав нагоду побачити це місто власними очима. Жаль, що вже темно було в той час. Тим не менш побачене мені сподобалося. А далі без пригод проїхали Полтавщину і лівобережну Київщину, після чого поїхали до Гостомеля, де й було наше місце призначення. Але то вже зовсім інша історія...