1 липня виповнилося 10 років з того часу, як я завершив навчання в університеті імені Шевченка. В той день я мав можливість побувати біля червоного корпусу і зробити фото. А потім я порівняв себе з 2013 та 2023 року:
Відмінності бачите? Напевно, вони є.
Та не зміни в зовнішньому вигляді турбують мене. А думка про те, що ж змінилося в моєму житті за ці 10 років. От це дійсно важливе питання.
Ким я був в середині літа 2013 року? Випускником історичного факультету, який мріяв продовжити навчання далі в аспірантурі і колись стати викладачем. Можливо, вам здадуться дивними такі мрії, але для мене тоді це було те, чим я жив кілька років поспіль.
Але, як часто буває, мрії розбилися об сувору реальність українського життя. Не маєш багато купюр - не бути тобі аспірантом. Не те, щоб я про це не здогадувався тоді, але пролетіти при вступі було боляче мені. Деякий час в депресії пробув я, мокрими осінніми днями виходив я в поля і просто ходив сам. Подалі від цього несправедливого суспільства, де твої знання ніщо, якщо в тебе в гаманці немає купюр. Часу на ці блукання в мене було достатньо, бо на роботу влаштуватися випускнику без досвіду проблематично...
Змінилося моє становище тоді, коли я влітку 2014 року пішов в армію. Більше року там провів я. Коли восени 2015 року я демобілізувався, почав влаштовувати собі життя. Трохи справи зрушилися, я знайшов собі роботу.
Найщасливіша подія мого життя - це одруження восени 2016 року. Невдовзі після цього я зміг влаштуватися но НБУВ на посаду молодшого наукового співробітника. Напевно, 2016-2019 роки є найщасливішими в моєму житті.
Але щастя довго нетриває. В 2019 році я змушений був залишити НБУВ через низьку заробітню плату, за яку не проживеш і шукати нове заняття. Ним стала школа.
Загалом, період роботи в школі в 2019-2021 роках можна коротко охарактеризувати як розчарування. Як повне розчарування в системі освіти. Так, мені подобався процес навчання, але постійно гнітило те, що твої уроки не потрібні сучасним "здобувачам освіти". І професію вчителя в Україні перетворили на соціальне дно, коли об тебе витирають ноги всі, кому не лінь, а влада цьому тільки сприяє. І ні заробітна плата, ні велика відпустка не викидає з голови думку "а навіщо я тут перебуваю?". Тому, наприкінці 2021 року я вирішив розрубати той гордіїв вузол і піти з освіти.
Я відразу влаштувався в музей і здавалося, що повернуться старі добрі часи, як тоді, коли я працював в НБУВ. Але війна все зруйнувала...
І от я вже майже півтора роки в ЗСУ. Світла в кінці тунелю не видно і скоріш за все ще довго не буде видно.
І хто ж я на 10-й річниці з часу випусконого? Та по-суті такий же як і тоді: особа з непевним становищем в суспільстві та неясними перспективами в майбутньому. Пройшло 10 років, а досягнень в житті фактично немає. Ні успішної кар'єри, ні якоїсь власності, а міняються місця роботи, змінюється орендоване житло при чому в різних населених пунктах. Так, зміни сталися лише в зовнішньому вигляді...
Іноді виникає питання: в якому році в своєму житті я зробив неправильний вибір, після чого все пішло шкереберть? А з цього слідує й інше запитання: чи вдасться мені вирватися з цієї безвиході в житті?
