Мій особистий блоґ: березня 2019

В моєму житті настають зміни ― я переходжу на нове місце роботи. Так, я вже багато де працював, але це вперше, коли мені жаль покидати робоче місце, де я працював більше двох років. То були хороші часи, коли я перебував там. На жаль, життєві обставини змушують мене шукати там, де більше платять. В НБУВ із зарплатами зараз повний жах. Зарплата там точно не для Києва.

Ну що ж ― час прощатися настав. Залишаються лише хороші спогади. Ось відділ, де я працював:

Аж незвично тепер буде приходити вже не сюди.

А ось книгосховище, де я скільки часу провів, збираючи матеріали для статей і виставок:

Тихе приміщення, де ніхто не заважає. А в сусідній кімнаті знаходиться музичний відділ, тому не раз я працював під звуки музики, яка лунала звідти.

Ось тут я полюбляв посидіти щоб трохи перепочити. З вікна поряд відкривався ось такий вид:

І наш просторий читальний зал, де часто проводилися різні заходи бібліотеки:

Вже не можна буде вільно заходити до сховища і брати самому собі цікаву літературу ― тепер лише як звичайний читач.

Такі от мої ностальгічні думки з цього приводу. Але життя таке, що часто доводиться робити рішучі кроки і не зважати на емоції. І в мене це саме такий випадок. Тому будемо рухатися далі ― починається нова сторінка в житті.

Вчора, 24 березня, ми провели день мандруючи Васильківським районом. Ось карта нашої подорожі: 👇

Синім зображено відрізки, які ми проїхали в транспорті, блакитним ― пройшли пішки. А пройшли ми немало ― близько 27 кілометрів.

А почали ми рухатися від Центрального вокзалу Києва. Доїхали ми на електричці до станції Калинівка, а звідти добралися до Василькова. Почавши нашу подорож ми натрапили на Храм Св. Великомученика Юрія, ось можете глянути, як він виглядає: 👇

Доволі компактна споруда.

Але оскільки в тому районі більш нічого цікавого не було, ми пішли до центру міста. Цей відрізок шляху зайняв кілька кілометрів через приватний сектор міста. А ось кого ми побачили на одному з дахів: 👇

Вже коли ми були поблизу центру, став крапати дощ. Але він швидко припинився. Ми побували біля цієї церкви.

На жаль, на картах вона чомусь не відображається, тому не скажу її назви.

В центрі міста є пам'ятник декабристам.

Ось так він виглядає зблизька:

Хто не знає, повстання Чернігівського полку 1825 року було саме на Васильківщині.

Ось ретро-фото, яке можна побачити на одній із стін будівель, що в південному напрямку від пам'ятника.

Ми пройшли по вулиці Соборній і побачили ось таке: 👇

На фоні такого можна і зробити селфі.👇

Там також є гарний пам'ятник Тарасу Шевченку.

Добре, що його тут зобразили молодим, як на одному з його автопортретів.

А біля будинку культури є ось така мозаїка:

Далі ми рушили в напрямку до річки Стугна. Ця річка протікає і в мене на Обухівщині, вірніше те, що від неї залишилося.

Річка перетворена на ставки. Напевно тому в Обухівському районі Стугна стала такою вузькою, що її можна з розгону перестрибнути. Але не будемо відволікатися. Ставки самі по собі гарно виглядають. Один із них ми обійшли навколо. Краєвид псувало якесь закинуте підприємство, яке перебувало неподалік від його.

Після Стугни ми повернули назад і пішли до станції "Васильків-2". Називається вона так тому, що станція "Васильків-1" знаходиться в Калинівці, а це за 12 кілометрів від самого Василькова. Так вже склалося наприкінці ХІХ століття. "Васильків-2" виглядає так: 👇

Колись в цьому приміщенні була синагога, але її перетворили на залізничну станцію. Зараз це місце фактично закинуте, станція не працює. Місцевість навколо теж захаращена. Відновити сполучення з тією станцією навряд чи вийде, оскільки залізнична гілка там тупикова і завершується тут. Тому тут ходять скоріш за все лиш вантажні потяги до підприємств.

Ми рушили повз пам'ятник декабристам і звернули до Володимирського собору. Він стоїть на пагорбі, з якого трохи видно місто.

Північніше знаходиться собор святих Антонія і Феодосія:

Біля цього ж собору знаходиться ось така пам'ятка історії:

Але хай не обманює вас вивіска. Загалом це місце засмічене і заросло, як хащі. Напевно, за ним взагалі не дивляться. Єдине, що тут хороше ― це краєвиди з сусідньої височини.

Ми повернулися знову до центру міста і трохи перепочили. Ми вирішили рухатися до Калинівки, але іншим маршрутом. Наш шлях проліг фактично неподалік покинутої залізниці. Ми йшли вулицями, паралельними до колії. Зрештою ми опинилися за межами міста і проходили через село Здорівка. Село гарно виглядає: відносно чисто, а навколо ліси. Також знайшли ми невеликий спортмайданчик, де провели трохи часу.

Рухаючись після цього в західному напрямку, ми прийшли на місце, яке на картах позначене як зупинний "Здорівка". Втім, від платформи нічого не залишилося, її майже не помітити.

Зате нашу увагу привернули вони:

Лелеки вже повернулися.

Після цього ми повернули на північ, пройшли Здорівку і потрапили в село Путрівка. Там ми не затримувалися і пройшли до Одеської траси, яка неподалік знаходиться. Перейшовши через неї ми опинилися на шляху до Калинівки. Він виглядає так: